Місто над Верке

Населені пункти, як і живі люди, мають свою долю: народжуються, ростуть, розвиваються і якщо доля бажає саме так, зникають з мапи. Повністю розкрити минуле неможливо, можна хіба що, опираючись на тогочасні джерела та археологічні дослідження, спробувати зробити це.

Не є винятком і Берегово. Опубліковано дуже мало робіт щодо дослідження історії нашого міста, до того ж, більшість їх повна неточностей, помилок. Порівняно мало відомо нам про історію Берегова періоду знаходження батьківщини угорцями (гонфоглалаш). Згідно даних “Кийпеш кровніко“, угорські племена довгий час перебували у нашому краї.

Наші предки, шукаючи собі нові землі майбутньої вітчизни, оселилися тут вже в IХ-Х століттях. Про це свідчать тогочасне кладовище в с. Тисачома та розроблені на території Берегова поховання.

Територія за своїм географічним розташуванням найбільш за все сприяла веденню лісогосподарювання. Наявність мисливських поселень підтверджують такі географічні назви, як, наприклад, Берегардов, що означають межі королівських лісових маєтків.

Боржава також входила до складу створеної за часів короля Святого Іштвана системи комітатів, хоча його населені пункти розташовувалися вздовж річки Тиси. Згадки про саме місто Берегсас датуються 1063 роком під назвою Вілла Ламперті, як маєток герцога Ламперта, наймолодшого сина короля Бейли I.

Згідно угорських законів молодші брати та сини володаря отримували герцогівства (дукати), що складали одну третину країни. У нашому випадку, поряд з нітрайськими частинами володіння ми можемо вести мову про бігарські дукати, до складу яких входив того часу Березький край.

Населений пункт, що згодом виріс у місто, герцог Ламперт заснував десь в період між 1061-1063 роками. Тоді це було невелике поселення з герцогівським обійстям, де жили охоронці та слуги. Населення ж складалося переважно з мисливців, лісників березького лісного жупанату.

Після смерті Бейли I між нащадками Арпада знову відновилася братовбивча війна. В 1069 році Шаламон I ліквідував герцогство і розпочав війну проти своїх двоюрідних братів. Герцог Ламперт втік до Польщі, Ласло – до Київської Русі. Але під час битви під Модьоровдом (14 березня 1074) король зазнав поразки і втік. Він не примирився зі своєю поразкою і вступив у союз із кунами, які в 1085 році через Маромарош і Трансільванію напали на Берег. Лише укріплені місця зуміли протистояти цим нападам. Жертвою нещастя став і менш слабкий на захист Вілла Ламперт.

По смерті герцога Ламперта його маєтки знову потрапили у королівські володіння. Під час правління Гейзи II у місті поселилися німецькі “гості”. Очевидно, з того часу місто і почали називати Лампертсасом.

Саме з цих часів і походить легенда, розроблена Мігалем Томпою (1817-1868) у баладному стилі. За її твердженням пастух Сас пас своє стадо, коли його бик вступив у двобій із биком сусіднього стад під час боротьби величезні тварини вирили копитами яму, де було відро із золотом (балада згадує сім корит золота). На ці кошти і було споруджено церкву на березі річки.

Можливо, легенда дійсно має певну долю істини: очевидно, саси, заселяючи знищене кунами місто, знайшли сховане під час нещастя золото.

Після цього довгий час край знову фігурує, як королівський маєток. Неподалік міста, в межах сьогоднішнього села Нодьберег, король Ендре II (Єрусалимський), готуючись до галицьких військових дій, підписав березьку угоду з папським легатом, єпископом Якобом.

Правителі династії Арпадів часто перебували у нашому місті: то з метою відпочинку, то під час полювання. Лампертсас розташовувався на вигідному географічному місці, в результаті чого часто саме звідси брали свій початок військові дії проти Галичини. Калман “Книжник” був першим угорським володарем, що втрутився у внутрішні неприязні князів Київської Русі. Найбільшого розвитку цей процес набув під час панування Андраша II, коли той посадив на трон Галичини свого сина Калмана.

В цей час зі сходу розпочалося останнє велике переселення народів, зазначене угорськими істориками як татарське нашестя. Перші згадки про татарів від берегів Волги приніс монах Юліанус. Незабаром грізний противник підкорив ворогуючі між собою князівства Київської Русі і на 1241 рік дійшов до Карпатських перевалів.

В Угорщині панувало безладдя. Король Бейла IV послав свого намісника Дейнеша військами захищати Руські Ворота (Верецький перевал). 12 березня 1241 року відбулася битва між військами хана Батия, підтримуваними галицькими вояками. Битва завершилася поразкою угорців. Монголо-татарське іго, котре ще на протязі того ж місяця заполонило всю територію, дотла спалило населені пункти краю, мешканців же повбивали або забрали в полон. Такої ж долі зазнало і місто Лампертсас.

Ліквідувавши монгольську загрозу, король Бейла IV покинув свою колишню політику  і приступив до реформ королівської майнової системи. Прихильникам королівської корони він дарував величезні за територіями землі за тієї умови, що ті повинні будувати на них замки, поскільки татарське нашестя показало, що без них країна беззахисна. Водночас він приступив і до відбудови зруйнованих і знищених міст.

До Лампертсаса король закликав і німецьких переселенців, котрі поступово відбудовували місто. 25 грудня 1247 року Бейла IV надав міські привілеї його “найулюбленішим лумпрехтсаським гостям”. Лист, що перераховував отримані містом привілеї, вміщував слідуючі права:

1. Переселенці мають право переселятися із всім своїм майном.
2. Всі справи, за винятком кровопролиття, крадіжок та вбивств, вирішуються місцевим судом.
3. Обраному населенням священикові зобов’язані платити одну десяту частину врожаю зерна та винограду, церква підпорядкована естергомському єпископу. Священику після кожних 50 місць виплачують одну марку, під час винобрання та збору інших платежів його забезпечують обідом та вечерею.
4. У день Святого Михайла з кожних воріт  виплачуються дві пондери податку, під час збору загального податку королеві виплачується відповідна частка.
5. Привілеями міста користуються всі його мешканці, незалежно від відмінностей їх мови та національності.
6. Розташовані на межі землі, води, гори та рівнини використовуються за вподобанням. У лісах Берегу вільно вирубуються дерева на території одноденного переходу.
7. Майном тих, хто помер без нащадків, розпоряджається громада.
8. Базари проводяться по суботам.
9. Коли в місто навідується ішпан, його зобов’язані забезпечити обідом та вечерею.

Привілеї міста були підтверджені послідуючими володарями, зокрема Іштваном V. В цей час на місці колишнього Боржавського (кастелянства) виник комітат Берег, центром якого була Лампертсаса.

В 1301 році після смерті короля Андраша III вимерла династія Арпадів. На цей час значною частиною країни володіли барони (олігархи). І хоча кожен з них керував окремою частиною країни, правителя кликали із-за кордону із  нащадків династії Арпадів по жіночій лінії. Переможцем в боротьбі за трон вийшов Карл Роберт з Неаполю. Розгром Абів, що опанували на той час значну частину нашого краю, відбувся в 1312 році, коли в розгонській битві на боці короля виступили і громадяни Лампертсаси. Вдячний король підтвердив отримані містом привілеї, додавши до них ще цілий ряд інших прав.

6 липня 1320 року король Карл I уклав шлюб з донькою польського короля Владіслава I Локеток Ержебет. Ержебет отримала в спадок належні їй королівські маєтки, серед них була і Лампертсаса. Королівна на місці сьогоднішнього Графського двору спорудила обійстя, що використовувалося як літня резиденція.

Королівна Ержебет, в котрої лампертсаський приходський священик був домашнім капеланом, заснувала в місті кілька алтарів. Ймовірно, саме під час її панування було закладено й фундамент кам’яної церкви, спорудження якої за даними, встановленої над головним входом, дошки було завершено в 1418 році. До церкви належала також каплиця архангела Святого Михайла, побудована Жігмондом Люксембургським в 1418 році (каплицю демонтовано в 1846 році).

Після смерті королівни Ержебет, містом володів її син Лайош Великий, а згодом – внучка, королева Марія.

Король Лайош у своєму листі, написаному 2 вересня 1342 році у Вішеграді, надав вільному королівському місту Лампертсаса права судочинства, тобто права виносити вирок над впійманими у межах міста дворянами та неблагородними, а населення міста відносилося виключно до місцевої влади, а не до компетенції обласного суду.

Чоловік королеви Марії, король Жігмонд в 1396 році подарував комітати Берег та Шарош подільському князеві Тодору Корятовичу, який втік із Литви. Він і став володарем Мукачева та Лампертсаси. Корятович спорудив лицарський замок, що служить основою нинішнього Мукачівського замку, йому приписують заснування монастиря на Чернечій горі. Поскільки сім’я Корятовичів вимерла в 1418 році, не залишивши спадкоємців, маєтки знову повернулися у володіння королівської корони.

Король Жігмонд, котрий завжди мав фінансову скруту, взамін Белграда, що захищав південні володіння, разом з Токаєм, Вече, Бесермень, Вершецем, Заланкемень та Мукачівським замком, подарував сербському деспоту Дьєрдю Бранковичу і місто Лампертсас. Саме в цей час почалося масове переселе-ння сербів з Сербії, котрій постійно загрожували нападом турки. У Лампертсасі в цей період поряд з рацами (сербами) у великій кількості з’явилися і греки, що незабаром розширили свій вплив на значну частину торгівлі регіону.

У перші роки другої половини ХV століття в місті значно пожвавилося господарське життя, почало розвиватися кустарне ремісництво. На порозі 1446 року документи підтверджують існування першого кравецького цеху.

I Уласло відібрав маєтки від Бранковича, який вступив у таємну згоду з турками і віддав їх своєму вірному прихильнику серенському бану Яношу Гуняді. Прославлений у боях проти турків магнат неодноразово навідувався сюди, зокрема, 9 лютого 1446 року, оглядаючи свої варіївські маєтки. Звідси його шлях проліг до Мукачева.

Після смерті Гуняди, маєтками заволоділа його дружина Ержебет Сіладі. Справами вона керувала із замку Вайдагуняд, слід зазначити, досить успішно. Кілька разів навідувалася до Березького комітату. Про це дізнаємося із датованого 1466 роком листа, в котрому володарка пише про те, що “в Мукачево вона прибула заради того, щоб оглянути належну до цього замку маєтки і полегшити долю пригнічених на її точку зору підлеглих”. Ймовірно, що вона навідалася і до Лампертсаси як колишнього королівського міста. Після її смерті, король Матяш великі за територією Гунядівські маєтки подарував у 1484 році своєму синові герцогу Яношу Корвіну.

Після смерті Матяша, Янош Корвін зробив спробу завоювати трон, але в битві зазнав поразки. Значну частину його маєтків прибрали до рук родичі. Управля-ючим Мукачівським маєтком, а разом з ним і Ламперт-сасом, став єпископ із Пейчі Ернест Жігмонд Чактор-няї. Але він не довго управляв цими володіннями, бо в 1495 році помер. Слідуючим володарем став трансіль-ванський єпископ Ласло Гереб, котрий право управління маєтком Лампертсас передав своєму братові головному королівському судді Пейтеру Вінгарті Гереб. Після його смерті, що настала в 1499 році, наступним управляючим в тогочасній хроніці записано Дьєрдя Белтекі Драгфі. Цією ж грамотою вперше згадується назва міста – Берегсас.

Дещо пізніше місто знову перейшло в королівські володіння і як таке служило меті забезпечення королівського двору. Щороку Берегсас повинен був на власні кошти відправляти до Буди дві підводи данини, переважно продуктів.

В 1522 році король Лайош знову передарував місто, на цей раз своїй дружині, ерцгерцогині Марії Габсбург.

Як відомо, 29 серпня 1526 року, рятуючись з поля бою могачської битви, Лайош II втопився у водах потоку Челе. Магнати королем обрали спершу трансільванського воєводу Яноша Саполяї, згодом – австрійського ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Між двома королями вибухнула війна, головним місцем воєнних подій була північно-східна частина країни. Саполяї Мукачівські маєтки спершу в 1528 році подарував Іштвану Вербевці, згодом обміняв у сім’ї Баторі на міста Нейметі та Сатмар. Володарем Берегсасу став Іштван Баторі IV. Його син Іштван Баторі V, котрий згодом став воєводою Трансільванії та польським королем, свої юнацькі роки провів у Мукачеві та Берегсасі.

Цей період був дуже важким для всієї країни. Угорщину було розірвано на дві частини. Війська Фердинанда поступово витіснили Саполяї до Польщі. Його солдати в 1537 році пограбували місто Берегсас та околиці, недивлячись на те, що вони являлись володінням королевни Марії. Але Саполяї не примирився з поразкою: вступив у союз із султаном Сулейманом і покликав того до Угорщини.

Укладене в 1548 році Вародське перемир’я повернуло місто його колишнім володарям Саполяї. Поскільки король незабаром після народження сина помер і Фердинанд знову зробив спробу зайняти Буду, королева Ізабелла покликала до країни турків.

Султан Сулейман прибув в Угорщину із своїм військом, але не погоджувався піти звідти, більше того, захопив собі всю середню частину країни. Королева отримала затисянські частини та Трансільванію, поки західними та північними комітатами і надалі управляв Фердинанд. Так Угорське Королівство було розірвано на три частини.

Мукачево та Берегсас ввійшли до складу маєтків королеви Ізабелли. Одним з перших своїх указів  вона повернула Берегсасу його колишні привілеї. У період між 1559 та 1567 роками, з більш-менш тривалими перервами, містом управляв трансільванський князь Жігмонд Янош (його було обрано королем Угорщини під іменем Яноша II).

В 30-40 роки ХVII століття в  розірваній на три частини країні поширилися ідеї революції. На дебреценському синоді, очолюваному Петером Меліус Югасом, священики краю в 1567 році прийняли гелветійське віросповідання. Прихильники реформації проповідували євангелійське рівноправ’я, відмову від поширених в католицькій церкві розкоші та значних матеріальних витрат. У пограбованому та знищеному війнами краї проповідники знайшли чисельних прихильників. У 1565 році розлючений натовп насильно заволодів берегсаською католицькою церквою: повикидували з неї алтарі, позабілювали фрески вапном і почали використовувати храм як власний. У 1573 році було пограбовано і закрито розташовані у місті монастирі.

У 1565 році в Угорщині вибухнула чергова війна. На цей раз на допомогу своєму підручному трансіль-ванському  князеві в Угорщину прибув султан Сулейман зі своїм військом і взяв у облогу місто Сігетвар. Замок, що його захищав Міклош Зріні, впав, але цим часом помер і сам султан. Супроводжуючі обложників кримські татари розбрелися по країні, грабували, спалювали все, незалежно від того, чиї то були маєтки: союзників або противників. Були знищені Берегсас, Касонь, Гут, Надьберег, Квасово, Бене та ряд інших населених пунктів.

На зміну татарам прийшли імператорські війська. Генерали Лазар Швенді та Шімон Форгач взяли в облогу Мукачівський замок, котрий 21 лютого 1567 року здався під непосильним натиском. Звідти війська попрямували на Хуст, по дорозі пограбувавши беззахисний Берегсас.

У 1568 році мешканці звернулися до імператора Максіміліана II із скаргою на те, що комендант Мукачівської фортеці зобов’язав місто утримувати: харчувати військо, недивлячись на його міські привілеї. У відповідь на це, канцелярія дала вказівку новому коменданту фортеці Петеру Тарновці залучити берегсаських громадян до відбудови замку. Відновлення, сильно пошкодженої під час облоги фортеці, завершилось в 1569 році.

Місто постійно турбували його більш-менш знатні правителі. Антал Далнокі-Сейкель перебудував монастир францисканців у фортецю і звідти здійснював пограбування місцевого населення. Не набагато кращою була доля краян і під час панування Магочів, котрі постійно збирали із населення оброки.

В 1611 році у місті помер верховний головнокомандуючий Верхньої Угорщини, останній нащадок їхньої родини – Ференц Магочі. Його дружина Оршоя Дершфі вийшла заміж за маловідомого дворянина Міклоша Естергазі, котрий цим шлюбом заснував майбутні володіння сім’ї. Новий володар не приділяв привілеям міста значної уваги, наклав на всі виноградарські маєтки податки, десятини (хоча саме виноградарство і було основним джерелом прибутків громадян), потім багатьох радників насильно було загнано до Мукачівського замку. І хоча намісник угорського короля граф Дьєрдь Турзо вислухав скарги населення і вказав Естергазі на його тиранство і самовілля, становище населення залишилося без змін.

Наступний розділ історії нашого міста тісно пов’язаний із діяльністю трансільванського князя Габора Бетлена (1581-1629). Бетлен зайняв трон Трансільванії у 1613 році з метою – саме звідти почати звільнення загарбаних німцями та турками угорських земель.

В результаті угорських військових подій у 1620 році його було обрано королем Угорщини. Але від цього титулу із-за Ніколсбургського перемир’я (1621 р.) йому довелося відмовитися, взамін він отримав титул герцога Святої Римської імперії з герцогствами Опелн та Ратибор у Сілезії, а також 7 угорських комітатів, серед них: Берег, Угоча, Саболч, Сатмар та Земплен.

Князь на своїх маєтках впровадив нову господарську діяльність. На місці колишнього монастиря, знищеного реформатами, він спорудив літню садибу. Ця будова стоїть й сьогодні під назвою Графський двір. Одноповерхову будівлю прикрашають шість стовпів епохи Відродження. Підвал, на якому стоїть основна споруда, зберіг свою початкову готичну стелю. Очевидно, це є залишки розташованого тут раніше монастиря. На фасаді будівлі стоїть надпис “Бетлен, 1629”. Свого часу під надписом знаходився щит із зображенням герба сім’ї Бетлен.

Після смерті князя його володіння перейшли до вдови Каталіни Бранденбурзької. Її ж затвердила на князівському престолі й Турецька Порта. Але через кілька місяців Каталіна змушена була зректися трону на користь Дьєрдя Ракоці I. Шість угорських комітатів також повернулися у володіння  королівської корони. За умовами Пожонського перемир’я 1633 року ці території знову належали до угорського королівства, але підписаний у Лінзі в 1645 році мир, що поклав край військовим діям між двома країнами, повернув їх у володіння сім’ї Ракоці. Одним із пунктів мирної угоди згадується, що король заставив Мукачівський маєток сім’ї Ракоці. По смерті Ракоці Дьєрдя I князем Трансільванії став його син Дьєрдь Ракоці II, поки традиційно сімейні маєтки (серед них і Берегсас) успадкували Жужанна Лорантфі та Жігмонд Ракоці.

В 1649 році у Мукачівському замку почалися переговори між трансільванським князівством та послами Запорізької Січі, результатом яких було укладення союзу проти Польщі. Дьєрдь Ракоці II разом із троном успадкував від батька, а в цілому і від цього трансільванського князівства, амбіції щодо здобуття польського престолу. Саме тому він одружився з останнім нащадком знатної родини Жофією Баторі, адже тим самим здобув більші шанси  на успіх у боротьбі. Єдиною проблемою було те, що в Польщі процвітало католицтво, а Ракоці були прихильниками кальвінізму. Саме тому Дьєрдь Ракоці II спробував збройним шляхом добитися свого обрання. У січні 1657 року він оголосив війну проти Польщі. 17 січня відбулися польові державні збори біля Вишкова. Об’єднавши свої зусилля із шведами та повсталими козаками йому вдалося захопити Краків та Варшаву. На його нещастя саме в цей час знову зміцніла Турецька Порта і, поскільки Ракоці не просив її згоди на війну проти Польщі (трансільванський князь і надалі вважався вірним прихильником турецької імперії), проти нього було послано війська кримського хана. Лише князю із небагаточисленною свитою вдалося втекти – все трансільванське військо було полонене.

На князівство, що залишилося беззахисним, через Верецький перевал напали польські війська на чолі з гетьманом Дьєрдьом Любомирським. Мстивши за загарбані польські землі, війська гетьмана палили  села, знищували церкви, замки. Особливо жорстоко вели себе поляки на маєтках Ракоці, багато населених пунктів по-варварськи зрівняли із землею. 17 липня 1657 року польські солдати ввійшли до Берегсасу. Поскільки війська комітату були в іншому місці, населення сховалося до укріпленої церкви. Вояки Любомирського не помилували міста: обікрали будинки мешканців та маєток, відтак, зібрали довколо церкви купи хмизу і запалили. Більшість людей, що шукали там порятунку, задихнулися від диму. На закіптявілій стіні церкви гетьман дав наказ написати на латинській мові слідуючий надпис: “Vicem pro vice reddo tibi, bone vicine!” (“Око за окоnbsp;, я віддав свій борг сусіде!”).

Дьєрдь Ракоці II у битві під Сасфенешем зазнав поразки від турків: від отриманих ран, невдовзі помер. Саме в цей час турки заволоділи і Надьвародом. Після смерті Жужанни Лорантфі,  в 1660 році маєтки Ракоці перейшли у володіння Софії Баторі. Княгиня разом з малолітнім сином Ференцом Ракоці I (згодом він отримав титул князя) покинула Трансільванію, прийняла католицьку віру й обладнала собі садибу в Мукачівському замку. Беззахисний, зруйнований Берегсас в 1661 році став здобиччю проходячих тут татар.

Віруюча католичка – княгиня відібрала від реформатів церкву, спорудила на ній дах. Поскільки церква знаходилася в досить зруйнованому стані, спочатку користувалися каплицею архангела Святого Михайла. В особі Софії Баторі противники реформації здобули собі могутнього прихильника. Вона наказала закрити колегію в Шарошпотоку, із своїх маєтків вигнала реформатських проповідників, сприяла укладенню унії між русинським населенням та римського Папського престолу. Грамотою від 1674 року вона, для прикладу, скасувала повину населення перед помісниками на період релігійних свят. В результаті своєї релігійної політики Софія Баторі часто вступала в конфліктні сутички з комітатськими правителями, зокрема, феішпаном Іштваном Чакі.

Ференц Ракоці I через свою дружину Ілону Зріні в 1670-1671 роках вплутався до змови, очолюваної Вешшелені і тільки завдяки величезному грошовому викупу та єзуїтським зв’язкам Софії Баторі, зміг врятуватися. Помер він незадовго після народження сина Ференца Ракоці II.

По смерті Софії Баторі,  у 1680 році, величезним сімейним маєтком від імені сиріт керувала Ілона Зріні. Рух куруців, що набував дедалі більших масштабів, став реальною загрозою для цих маєтків, із-за чого вона в 1682 році вийшла заміж за графа Імре Текелі, який очолював цей рух. Текелі вдалося вибороти собі підтримку Турецької Порти і на завойованих ним землях створив Верхньо-угорське князівство.

В 1683 році в Угорщину прибули багаточисленні війська під керівництвом великого візиря Кара Мустафи, їхньою метою було зайняти Відень. Текелі зі своїми військами вимушений був стати на бік візиря. В результаті неуважності великого візиря, німецьким та польським військам вдалося прорвати кільце облоги і у двох битвах перемогти турків.

Не поталанило і Текелі. Він потрапив у полон до вародського паши. Його воєводи один за одним здавали фортеці та укріплення австрійцям. Тільки Мукачівський замок, який захищала Ілона Зріні, ще тримався.

Облога замку почалась восени 1685 року, коли австрійські війська під керівництвом генерала Капрара оточили фортецю. Але, поскільки їх дії були безуспішними, весною наступного року припинили штурм. Охоронці замку використали цей період для поповнення своїх запасів. Куруци під керівництвом коменданта фортеці Андраша Радича ввійшли і в Берегсас, де місцеві охоронці сховалися за стінами відновленої Жофією Баторі церкви. За наказом Радича солдати розібрали навколишні будинки, отриманими дровами обіклали церкву і підпалили. У величезній пожежі згоріло все місто, в церкві провалився дах, потріскалися стіни.

Наступного штурму охоронці замку вже не витримали і в 1688 році княгиня здалася генералу Караффа. Знатних полонених забрали до Відня, Ференца Ракоці II за наказом імператора виховували в єзуїтському монастирі у Чехії.

По закінченні визвольної війни проти турків, австрійські імператори вирішили поширити свій вплив на всю країну. На звільнених територіях вірна імператору чеська та німецька аристократія отримала величезні маєтки. Було створено військові прикордонні застави-шарки. Трансільванія в той час не відносилася до Угорщини.

Дедалі зростали розміри накладених на населення податків, було майже паралізовано духовне життя, розпочалося переслідування протестантів. Правопорушення, беззаконність, допущені еперєшським трибуналом, викликали невподобу навіть у колах вірного імператору дворянства.

В 1695 році кріпак із с. Тарпа Томаш Есе, колишній лейтенант куруців Альберт Кіш та їх друзі — бідні селяни, сховались в нодьбанянських горах, почали готувати селянське повстання, присягнувши на вірність Текелі. У вересні 1696 року військо повстанців нараховує 200  чоловік, вони дійшли вже до Баркасова. Саме цей рух послужив початком повстання, під час якого селяни, під керівництвом колишнього лейтенанта Ференца Токай та вегардівського судді Дьєрдя Солонтаї, зайняли укріплені замки Токай та Поток. Повстанці хотіли керівником свого руху обрати молодого Ференца Ракоці, але той зі своєю сім’єю втік до Відня. Повстання було придушене імператорськими військами.

В 1701 році, за наказом імператора Ліпота за своє французьке листування Ференца Ракоці та багатьох угорських вельмож було заарештовано. Кинутому до бейчуйгельської в’язниці, Ференцу Ракоці за допомогою його дружини вдалося втекти і виїхати до Польщі. (В організації цієї втечі брав участь, зокрема, духовник імператора).

Пригнічення населення в Угорщині дедалі посилювалося. В 1702 році чоловіків насильно забирали в солдати. Особливо характерним було це для комітатів Берег та Угоча, тож і не дивно, що саме тут зародилося повстання, що загрожувало вибухом в будь-який час. За наказом імператора, втікачів зараховували до новостворених полків. Томаш Есе та Альберт Кіш добровільно з’явилися на військову службу в комітаті Берег. Керівники комітату довірили їм налагодити вербування чоловіків на військову службу, ті ж використали цю нагоду для організації руху повстанців.

У березні 1703 року повстанці переховувалися в березьких горах, тим часом їх керівники навідалися в замок Брезан до Ференца Ракоці. На цей час герцог вже був схильним підтримати повстанців, саме тому у зверненні від 6 травня закликав населення Угорщини на повстання проти Габсбургів. Повернувшись додому, керівники повстання 21 травня розгорнули в Тарпі та Варах прапор Ракоці, наступного дня на черговому щотижневому ринку в Берегсасі було оголошено його початок.

Повстанців, що прямували на північ долиною річки Боржава, було розбито військами березького феішпана Іштвана Чакі та сатмарського Шандора Каролі.

Тим часом, Ракоці рушив з Польщі і 16 липня, перетнувши Карпати через Верецький перевал, очолив народне повстання. Його військові дії під Мукачевом зазнали поразки, самому герцогу ледве вдалося врятуватися від полону. Першу свою перемогу повстанці здобули біля Тисабечу, в результаті чого вони заволоділи цілим Затиссям.

Будучи господарем Берегсасу, Ференц Ракоці кілька разів навідувався в місто, так, наприклад, в 1705 та 1709 роках. В 1707 році місто просило повернути йому право вершити право-суддя на місці, але це прохання було відхилено.

Визвольний рух під керівництвом Ракоці на першому етапі набув значних успіхів, чи не вся країна поклонилася князю, але втративши бій під Тренченом, куруци вимушені були поступово відступати. Міжнародна обстановка, що склалася на той час, іспанська та північна війни за спадщину далеко не сприяли національному повстанню. На період 1710 року рух куруців почав розпадатися. В 1711 році, після проведених в Шаланках державних зборів, Ракоці поїхав до Польщі, щоб заручитися підтримкою російського царя Петра I. За його відсутності обов’язки головнокомандуючого було покладено на барона Шандора Каролі, який, реально зважуючи обстановку, в Сатмарі уклав перемир’я з фельдмаршалом Яношем Палфі, затаївши від нього смерть короля Йожефа I. 1 травня 1711 року куруци біля Надьмайтеня склали зброю.

Поскільки Ракоці не скористався амністією, його було проголошено зрадником і всі маєтки конфісковано.

В 1715 році Берегсас проголошено прикордонною заставою та місцем збору мита процентної долі товару.

В 1726 році король Кароль III подарував мукачівські володіння графу Каролю Шенборн-Бухейм. В 1731 році у Берегсасі було споруджено перший будинок комітатського управління.

Населення міста мало значні  обов’язки перед Шенборнами. Відпрацьовувати їх доводилося на розташованих в межах міста виноград-никах маєтку. Заборонено було варити пиво, сивуху, продаж спиртного. А починаючи з 1749 року, щороку доводилося платити 700 форинтів мита за використання доріг та сомтів.

У 1739 році в місті буяла епідемія тифу, в 1742 — збирала свої жертви дезинтерія. Це у значній мірі вплинуло на зменшення кількості населення Берегсасу. З метою його поповнення, розпочато переселення мешканців з Швабії. Господарство міста почало розвиватися. Це послужило підставою для повернення Берегсасу його колишніх прав та привілей. В 1752 році розпочався судовий процес проти Шенборнів. Тривав він майже 100 років. В цей же час було реставровано дзвіницю католицької церкви.

У 1785 році населення Берегсасу нараховувало 1834 чоловік. Поступово формувалося обличчя міста. Одним з найвизначніших місць був готель “Орослан”. В 1780 році було розроблено план реставрації католицької церкви міста, але населення не мало для виконання робіт достатньо коштів. За допомогою керівники Берегсасу звернулися до імператора.

В 1824 році місто отримало право проведення 12 ринків (6 земельних, всеугорських та 6 місцевих). Вони забезпечували місту чималі прибутки. Зростала і кількість кустарних ремісництв. Водночас далі тривала боротьба проти поміщицької залежності. Так, в 1829 році було заборонено продавати вино, що позбавило Берегсас більшої половини прибутків.

Наперекір цьому, розвиток міста загальмувати не вдалося. В 1825 році було споруджено греко-католицьку церкву. В 1829 році угорський архітектор Андраш Турнер розробив план реставрації католицької церкви. Але й цей проект не припав до вподоби берегсасцям. За їх уявленнями будівлю слід реставрувати в її оригінальній формі. Найбільш відповідний план розробив  Альберт Тіхлер. Його проект і було затверджено міською радою 15 листопада 1839 року, незабаром приступили до відновлювальних робіт.

В урочистому освяченні церкви взяли участь представники всіх релігій та конфесій. Були присутні також віце-губернатор Шамуел Бай та командир прикордонної застави, підполковник Шамуел Гадай. Детальну історію церкви, описану каноником Іштваном Пейчі, вкладено у металеву скриньку й замуровано до другого стовпа.

В 1836 році у місті було засновано державну  пошту, а в 1813 – першу аптеку, де завідувачем був Дьєрдь Ліповці. У 1846 році Дьєрдь Деяк  заснував першу книгодрукарню. В місті також діяли цілий ряд товариств, гуртків: читацьке, хорове, пожежників, адвокатів, нотаріусів. Однією з найтаємніших поміж них була франкомасонська ложа.

Влітку 1847 року, подорожуючи Північною Угорщиною, в Берегсасі побував Шандор Петефі.  Поспішаючи до нареченої у Ердев, він не мав нагоди більш детально ознайомитися з містом (провів тільки одну ніч в готелі “Орослан”), отож у своїх “Дорожних листах” змалював про наше місто не вельми привабливу картину.

Населення з великим захопленням зустріло звістку вибуху визвольної боротьби 1848-1849 років. 60 мешканців Берегсасу вступили у ряди гонведів в складі створеної в Надькаллові 10-ї дивізії. Недивлячись на те, що визвольна боротьба зазнала краху, вона принесла місту звільнення від поміщицьких податків. Правда, землі навколо міста і надалі залишалися у володінні графської сім’ї і обробляти їх доводилося мешканцям Берегсасу по найму.

Шенборни в одному з наймальовничіших куточків Берегсасу, там, де свого часу стояв один із королівських маєтків, спорудили мисливський замок.

Боротьба міста за свої права завершилася у 1869 році, коли Берегсас віднесли до категорії міст впорядкованого управління. Населення міста отримало право обирати депутатський корпус на чолі з бургомістром. Половину депутатів обирали безпосередніми виборами, до складу другої половини входили найбільш заможні берегсасці.

У місті в 1870 році було відкрито паровий млин, в 1876 – 2 винокурні.

В 1873 році у Берегсасі почала діяти перша жіноча міська школа, через рік – чоловіча. Останню в 1895 році було переорганізовано у гімназію. У 1874 році було організовано першу вчительську  бібліотеку, яку в 1906 – перетворено в народну. В той час кількість книг у ній нараховувала 5750 томів. В 1875 році почала виходити у світ перша газета “Берег”- орган комітатського управління.

У 1880 році в Берегсасі сталася величезна пожежа. Розпочалася вона від будівлі комітат-ського управління і знищила практично все місто. Велика роль у його відбудові належить сім’ї Лін-нер, котра за рахунок своїх виноградників взяла величезні грошові позики. За наступні 25 років місто стрімко розвивалося. Саме тоді були спо-руджені будівлі, що є характерними і для сьогод-нішнього Берегсасу: будинок адмінуправління, реформатська церква, панське казино. Тоді ж місто було викладено бруківкою, а вулиці обладнані  гасовими ліхтарями (першу електростанцію міста було пущено в дію у 1899 році).

Не забарився і розвиток промисловості міста. У 1896 році продукцію випустив перший цегельний завод. В 1904 році запрацювала фабрика по переробці льону, у 1910 – маслозавод, в 1912 – запускається у дію третій цегельний завод, дві майстерні по випуску штучних квітів. У цей же період починає діяти перше підприємство по випуску меблів, металообробна та столярна майстерні, ливарний цех. У промисловості було зайнято лише 2000 чоловік, більшість населення і надалі займалася виноградарством.

У торгівлі провідна роль належала євреям. У 1908 році в місті діяли 4 банки, ощадна каса, кредитне товариство з основним капіталом у 224566 крон. До Берегсасу було переселено й кілька болгарських сімей, котрі займалися вирощуванням перцю, помідорів, тютюну. Перша світова війна та Тріанонський декрет про мир стали для міста справжнім нещастям.

Нові кордони зруйнували квітучі свого часу господарські відносини. Поскільки Берегсас розташований  неподалік головних магістралей і немає власної сировини для ведення виробництва, це мало поганий вплив на його подальший розви-ток. Місто перетворилося у невеличке провінційне містечко, яким воно є й нині.

За часів чеського панування, Берегсас був єдиним містом з угорським населенням, де наперекір насильній асиміляції вдалося зберегти муніци-пальний статус (це означало, що угорці складають більше 20 відсотків населення). Саме тоді Берегсас отримав свою нову, до тих пір нікому не відому, назву – Берегово, яку використовують і нині.

Згідно рішення першого Віденського арбі-тражного суду від 2  листопада 1938 року місто знову  повернули до Угорщини. 28 жовтня 1944 року Берегсас зайняли війська Червоної Армії, після чого Закарпаття під назвою Закарпатська область було віднесено до складу Української РСР. Берегсас під назвою Берегово став районним центром. Свого сьогоднішнього обличчя місто набуло за часів радянської епохи. Поступово стало складовою частиною промисловості Радянського Союзу. У зв’язку з тим, як вище вже згадувалось – Берегсас не мав достатньо “власної” сировини, розвивалася у першу чергу переробна та харчова промисловості. Далеко за межами області славилися вироби берегівських червонодеревників та виноробів. Поряд з цим, великих успіхів домоглися колективи дослідно-експериментального заводу діагностичного та гаражного обладнання, заводу точної механіки, радіозаводу, швейної фабрики, майолікового та консервного заводів. І надалі зберігало свою провідну роль виробництво цегли. У Берегові було розміщено центр Закарпатської геолого-розвідувальної експедиції, для працівників якого  створили цілий житловий мікрорайон. Визначних успіхів у виноградарстві домігся радгосп-завод “Берегівський”. Його вина завойовували призові місця на багатьох республіканських та міжнародних конкурсах. У 70-их роках в місті діяли 23 промислові  підприємства, на яких працювало понад 13 тисяч чоловік.

За роки соціалізму було споруджено цілий ряд нових об’єктів. Так, в 1976 році колишню синагогу перетворили у Будинок культури. На нижньому поверсі готелю “Дружба” було засновано крає-знавчий музей, експонати якого знайомили відвідувачів з минулим та сучасним краю.

В 1990 році було проведено референдум з питання повернення місту його колишньої історич-ної назви. Не дивлячись на те, що 84 % населення підтримали ініціативу повернення місту його колишньої назви, парламент не виніс цього питання на порядок денний. На референдумі, проведеному

1 грудня 1991 року, населення міста та району поряд з незалежністю України, віддало свої голоси і за надання Закарпаттю статусу окремого самоврядування та створення Берегівського автономного округу, але і в цих питаннях не було прийнято відповідних конкретних рішень.

На сьогодні Берегово – місто обласного значення, що розвивається. Тут знаходиться центр Закарпатського реформатського приходу, єпископська канцелярія. Актори Берегівського угорського національного театру ім. Д. Ійєша, а також аматори сцени Берегівського народного театру примножують славу міста на багаточисленних міжнародних фестивалях.

Історичне минуле населеного пункту підтверджують понад 65 пам’ятні дошки та 7 пам’ятники. Більшості вулиць повернено їх колишню назву.

Автор: Ласлов Зубанич («Місто над Верке»)